Власна творчість



Результат пошуку зображень за запитом "чай із медом"Чай із медом нудьгували,
Виглядаючи гостей.
Над собою кепкували,
Бо нема для них вістей.

Прохолонув чай байдуже,
Мед загуснув від образ.
Бо хотілося їм дуже
Теплих і солодких фраз.

Слів приємних і потрібних
І для серця, й для душі.
Вчасно сказаних, привітних,
Що сплелися б у вірші!
23.02.18

 Задума літала над містом,
Результат пошуку зображень за запитом "дивитись у небо картинки"Ловила слова на льоту.
Із мрії в’язала намисто,
Із тиші – сумну самоту.

Над морем так довго кружляла,
Ловила його глибину.
А потім у сни поринала,
Куштуючи їх дивину.

А вранці про все пригадала,
Збадьорилась чаєм з ідей
І думкою світлою стала
Розумних і мудрих очей.
23.02.18


  

Весна щебетала у наших надіях.
Результат пошуку зображень за запитом "весна зима картинки"Зітхала від сну вся земля.
Сніги іржавіли на сонячних віях,
Ховалась під небом зима.

Обурено коси свої заплітала,
Шукала для цього стрічки.
Та кожного дня непомітно згасала,
А коси текли, мов річки.
А в лісі плетуться з квіток витинанки,
Із неба, з хмаринок, з краси.
Сховається скоро зима за фіранки,
Звільнивши свій трон для весни.
21.01.18


 Зимовий дощ
Зимовий дощ спада на сніг.
Результат пошуку зображень за запитом "дивитись у небо дощ картинки"І сіро навкруги.
Намокли вікна і поріг –
Заплакали боги.

І хвіртка більше не скрипить
(Залив-бо дощ той скрип),
І стежка мерзла тихо спить
(Бо в очі сніг налип).

Спада на нас зими сльоза,
Несе журбу душі.
Далеко ще від нас весна…
Чому ж ідуть дощі?
( 31.01.10)





Кохання мрією летіло
Результат пошуку зображень за запитом "на крилах ангела"І птахом щебетало.
Над небом вранішнім зоріло,
Духмяно розцвітало!

Сміялось в зоряних тенетах,
Кричало крізь тумани,
Блукало в райдужних сонетах,
Зализувало рани.

Ридало в сутінках холодних,
Від розпачу стогнало,
Мовчало в муках неприродних,
Байдужість уникало.

За крила ангела вчепилось,
Щоб відчувать високість.
У благодаті розчинилось,
Щоб оминуть самотність.
13.02.18






А серце ніколи не плаче – 
Душі цей порив віддає.
А б’ється, як шквал, від удачі.
Від горя – байдужим стає.


А серце не може страждати,
Молитись й просити за вас.
Прискорено тільки дрижати.
Вповільнювать ритм свій і час…
А серце не може кохати,
Любити цей Всесвіт сповна.
Лиш може в коханні згорати,
Пірнати в любов аж до дна!
10.02.18



Результат пошуку зображень за запитом "фея малюнок"Можна зорі з небес дарувати,
Або дощ надіслати, як лист.

Гарний настрій, як чай, передати,
Заховавши твій сум в падолист.
Можна пісню-дарунок вручати,
Ошелешить коханням палким.
Можна вірити, благословляти
І ділитись щастям мілким.
Можна тихо добро роздавати,
Розливати душі теплоту…
Не потрібно нічого казати
За маленьку дрібничку таку.
09.02.18


Результат пошуку зображень за запитом "життя"А сліз своїх соромитись не треба,
Бо літні ж хмари ллють дрібні дощі,
І осінь мокрою бува до неба,
Хоч навіть тишком плаче уночі.

І теплих слів з аромо-почуттями
Не слід боятись і ховати в ніч.
Зігріймо ними тих, хто завжди з нами,
Щоб подолати кригу протиріч.

Не соромно щасливим почуватись,
Закоханим, залюбленим в життя!
… Лиш боляче у цьому нам зізнатись,
Коли немає вже в минуле вороття.


06.02.18



Результат пошуку зображень за запитом "невдача сльози біль"Невдачі інколи ламають
І гіркий осад додають.
У серці сподівання в’януть,
Дощі в душі холодні йдуть.

Невдачі мрії зачиняють
У небі темному без зір.
І очі зимно обпікають,
І сіють в сни німий докір.

Невдачі лиш сьогодні сильні,
А завтра, як вчорашній сніг,
Розтануть швидко божевільні
І зроблять кращими нас всіх.
04.02.18






Пов’язане зображення

«А щастя буває солоним, –
Спитала  у Мрії Весна,  –     
Стурбованим і безсонним,
Холодним, як зірка ясна?

А пісня співає із сумом?  
А море зітхає вночі?       
Образи чи жалять струмом?
Чи плачуть у небі ключі?»   

Весна заквітчує мрію,
Дарує палкі почуття.
БУВАЄ ЩАСТЯ ІЗ СІЛЛЮ
У РАДІСНІ МИТІ ЖИТТЯ!

02.02.18







Зелений чай із запахом суниці
Пов’язане зображенняВ вечірній час зігріє самоту,
Розвіє сум, гірких невдач дрібниці
І в душу виллє терпку теплоту.

Замріяний у танці аромату,
Як диво-трунок, знищить біль і гнів,
Суницями закидає кімнату
І полетить до ваших снів.

Ім начаклує спокій, рівновагу,
Залюбленість, закоханість у світ.
Щоб знову після сну відчути спрагу.
І запах чаю. І суниці цвіт.

01. 02. 18




Вранішня кава пробуджує,
Результат пошуку зображень за запитом "девушка с кофе рисунок"Дарує цілунок весни.
Збуджує, не засуджує,
Шепоче тобі: «Не засни».

Обідня кава збентежує,
На зустріч кличе тебе.
Але бажань не обмежує,
Дарує усім себе.

Вечірня кава замружена
І тиха, як зоряна ніч.
Знімає втому, напруження
І ангельський сон. Звісна річ!
30.01.18




Пісенний шквал мелодій хвиль!

І нотний сплеск тендітних нот!
Там настрій випірнув крізь штиль
Шукати щастя приворот.

Блукав між маревом надій,
Чув голос кращих сподівань.
І смакував плодами мрій,
Тікав від страху і вагань.

Знайшов він щастя океан,
В долоні зачерпнув його
І повернувся без вагань
До місця рідного свого.

Та у долоні – тільки сіль.
А де ж той чудо-океан?
Бо щастя – це відрада й біль…
І нашого життя шаман!
28.01.18





Зранку пахне щастям кава,
Результат пошуку зображень за запитом "кава"Сонячним теплом.
ЇЇ посмішка ласкава –
За моїм столом!

І дарує чудо-напій
Радість на весь день,
Ароматний диво-настрій,
Ритміку пісень.

Оксамит її вдихаю
Із зерняток-фей.
Як безмежно я кохаю
Блиск її очей!
27.01.18




«Красуні ялини, вам сніжно?» –
Пов’язане зображення
Сніги запитали ніжно.
«Зірки, вам у небі морозно?» –
Мороз запитав серйозно.

«Стежки, вам, нарешті, зимово?» –
Спитала зима принципово.

Хурделиця повз пролітала.
Нічого вона питала…
Бо кожна на світі пора –
Природи мистецтво і гра.

23.01.18





Пов’язане зображення
Замерзло серце від образ
І від холодних слів.
Від крижаних стандартних фраз,
В яких лиш лід і гнів.

Замерзла від снігів душа,
Тріщить, як ранній лід.
Чому ж весна не поспіша
І не лиша свій слід?

Свій слід із квітів і добра,
З любові й чистоти,
З кохання, вірності, тепла,
З людської простоти!

Зима – прекрасная пора.
Та тільки знаєм ми,
Що наші серце і душа
Із вічної весни!
20.01.18

  

Результат пошуку зображень за запитом "волшебница-зима"
Це магія чарівності і снігу,
Це чари білої зими,
Коли річки ховаються під кригу,
Стежки – під прохолодні килими.

Це заклинання холоду й морозу,
Це привороти снігу і води,
Коли поезія не хоче литись в прозу
І не бажають танути льоди.

Вдень буде чародійство хуртовини,
Шаманство заметілі –  уночі.
Зима-владарка запасла в торбини
Від снігових крамниць ключі!

20.01.18


МЕТЕОПРОГНОЗИ
Замела все снігом ніч
Та й запорошила.
Із зимою віч-на віч
Довго говорила.

Ранок відео відзняв
І про сніг світлини.
Зиму чаєм напував
Десь із півгодини.

День прийшов – журбу нагнав,
Хоч кидався снігом.
Сонце з неба заховав
Й дощ відправив слідом.

Розлютилася зима,
Сердиться на нього:
Є вона… І вже нема.
А в душі – тривога.

Знову вечір. Знову ніч.
Що ж з зимою буде?
Все замерзне, ясна річ,
Слизько буде, люди!
18.01.18




Білі квіти землю обліпили,
Світлина від Жанни Шевченко.Усміхнувшись, вранці розцвіли.
Ніби білі чайки прилетіли,
Ніби сіли білі голуби.

Мов махрове біле простирадло
У парку дерева натягли.
Але гнуться, білі, безпорадно,
Бо такі важкі оці сніги.

Сніжна легкість на пуанти стала
І, танцюючи, злетіла ввись.
Там, вгорі, нам тихо заспівала
Про сніги, що долі розляглись.

18.01.18


Цілує землю білий сніг,
Лягає тихо нам до ніг.
А там вгорі танцює вальс
І заворожує всіх нас.

Ми ловим цей чарівний блиск
Радієм, як давно колись.
Ця біла ніжність снігова
Всі наші мрії закружля!

Завжди чекаєм на дива,
Хоч віримо, що їх нема:
Під Новий рік ждемо ми сніг,
Після весіль – дитячий сміх.

У спеку ми чекаєм дощ,
Після гріхів – таємних прощ.
Після образ – порозумінь,
У пору ночі – сновидінь.

Ми всі чекаєм на дива,
А доля наша нам співа:
«Життю радійте кожну мить,
Бо воно швидко пролетить».
13.01.18



Не відчиняй мені двері –
А відкрий краще душу.
Не пиши на папері
Те, що чути я мушу.

Не тримай за долоні,
А торкнись мого серця.
Не тримай у полоні
Мої очі-озерця.

Не дивись у минуле,
А даруй мені «завтра».
Почуття не заснули,
А горять, ніби ватра.

Не спиняй цього вальсу
На житті-тротуарі,
Щоб не втратити шансу
Бути з щастям у парі.


11.01.18



Мені наснилися сніги,
Далекі заметілі,
Дерева білі навкруги,
Від холоду зомлілі.

І кучерявий слід в снігу,
Протоптаний пташками.
І ліс, що заховавсь в пургу,
Бурульки з бульбашками.

Мені наснилася зима,
Морозна, промениста,
І білосніжне недарма
Розсипала намисто!
11.01.18






Три останні пелюстки
Залишив нам цей рік.
Бо вже йде у відпустку,
Хоч сховав від нас сніг.

Три пелюстки останні
Грудень нам віддає.
Зичить щастя й кохання,
Мрії всім роздає.

 А остання пелюстка
Принесе Новий рік.
Білосніжная хустка
Пофарбує поріг.

І додасть всім прозріння
До життєвих доріг:
Головне, щоб сумління
Було б чистим, як сніг!


 29.12.17


З оптимізмом про сьогоднішній день!

Пов’язане зображенняЗахворіла зима у грудні,
Заридала гіркими сльозами
І дороги, порожні і людні,
Напоїла, як хмара, дощами.

На термометр навіть не гляне:
Дуже теплі цифри на ньому.
Сніг, мов квіти вчорашні, в’яне.
Хмари чорні нагадують втому.

Та не квітнуть сльозам узимку!
Не чорніти у грудні хмарам!
Не злякається сніг поєдинку:
Все довірить морозу і чарам.
24.12.17








Душа образи відчуває,
Результат пошуку зображень за запитом "душа"А робить вигляд, що то дощ.
Все благодатно пробачає:
Гіркий полин, отруйний хвощ…

Це розум на ваги скидає
Слова, і вчинки, і діла.
Душа ваги ті лиш гойдає,
Бо хоче, щоб любов цвіла.

Душа завжди все пробачає,
Та інколи вона болить.
Як день пройдешній загасає,
Щемить, і плаче, і мовчить.

А зранку знову осяває
Усе навколишнє душа.
Бо знає (може, відчуває):
Болить, прощає, бо ЖИВА!

 24.12.17





Хороший настрій – то як кава,
Результат пошуку зображень за запитом "кава"Яка нуртує кров,
То сонця посмішка ласкава,
То пісня про любов.

 
Хороший настрій – спів весняний,
Коли в душі бринить.
То поклик серця неслухняний,
То довгождана мить.

Хороший настрій – ранок в серці,
Хоча в душі – жнива.
Не сум в сьогоднішнім люстерці,

А щастя, що співа!!!

09.12.17



Я – ПТАХ

Пов’язане зображенняІдуть дощі – а я сміюсь.
Спить зорепад – а я у ніч
Крізь дощ у сни свої дивлюсь
І чую спів десятиріч.

Я чую марево подій,
Я бачу співи солов’я,
Я п’ю ковток своїх надій
І вірю в те, що все це – я!

І б’ють дощі в чуже вікно,
І зорі сплять в німих серцях.
А я лечу уже давно
У свої мрії, ніби птах!

08.12.17




ПЕРШИЙ СНІГ                                             


Цей перший сніг, мов аркуш чистоти.
Це мрія, що народжується тихо.
Це блиск зірок в безмежжі висоти.
Світлина від Жанни Шевченко.Це ще ніщо: ні щастя і ні лихо.

Можливо, змиють перший сніг дощі,
Забудуть  всі про нього завтра.
Він, білий, зникне швидко уночі,
Як загасає  непотрібна ватра.

Але він був, цей ніжний білий сніг.
Як перший несміливий поцілунок.
Він сірій осені упав до ніг,
Мов від зими таємний подарунок.
02.12.17 
                                                    

ПРОЗА


                                                        Поклик серця.
                     (реальна фантастика або фантастична реальність)
      Я вже давно раділа і, водночас, дивувалась змінам нашого життя. Наше місто, як і країна, стало зовсім іншим. Як гарно зустрічати на вулицях щасливих батьків зі своїми веселими та здоровими діточками! Як приємно спостерігати за прекрасною молоддю, яка то працює не покладаючи рук, то поспішає на конференції або ділові зустрічі, то відпочиває культурно на природі, то обговорює переглянуту оперу чи прочитану книгу! Серця людей не стискаються більше від несподіваних зустрічей із дітьми-інвалідами, з  хворими перехожими, з приреченими, непотрібними, самотніми, загубленими… Не стискаються, бо поступово зникла ця картина болю із реального життя. Не вірилось, але спрацювала «Програма щасливого міста». Спочатку це були просто програми створення житлових масивів (міста без хмарочосів, що знаходяться далеко від заводів і фабрик, поруч із природою). А пізніше ця ідея привела до програм «Зелене місто», «Місто оздоровлення», «Місто майбутнього». Ці нові програми змінили не тільки населені пункти, а і самих людей. Отже, все в наших руках! І тепер я спокійно доробляла до пенсії, не хвилюючись за майбутнє ні своїх дітей, ні онуків. Та цей 2111 рік запам’ятався мені назавжди.     
     Тієї ночі чомусь не спалось. То думки висмикували нотки спокою із моєї дрімоти. То нічний птах раптовим криком розганяв моє сонне марево. То раптом ніби і сама тиша починала ревіти, мов літак, що не наважувався злетіти в нічне небо, і не дозволяла мені розчинитись у фантастичних викрутасах моєї підсвідомості. Аж під ранок я ніби ввійшла у царство своїх снів – високе сяюче небо, кожна зірка якого – то ніби маленький екран, з якого сходили кадри моїх сновидінь. Скільки їх! Різних! Солодких і гірких. Красивих і жахливих. Реальних і фантастичних… А ось мій теперішній сон. Чомусь чорно-білий. Я ввійшла в нього і опинилась у сірому і задушливому вагоні якогось потягу. Поруч зі мною сиділи пасажири. Звичайні собі люди, але не такі, до яких я звикла у повсякденному житті. Очі кожного світились особистими тривогами, переживаннями, думками. Де ті щасливі посмішки, впевненість у собі і в майбутньому? А потяг гуркотів собі в такт, не звертаючи уваги на цих стурбованих сірих істот, і байдуже відносив їх зі звичною швидкістю до призначеного пункту…   
     Прокинулась. Але незрозуміле почуття заважало осягнути прийдешній день. Я ніби знову боялася опинитись у тому сірому вагоні. Та все ж наважилась і розплющила очі, спіймавши ласкаві промені сонця. І ніби відлягло. Сонце. Блакить. Щастя. Я вдома…
     Духмяний зелений чай із суницею і вершками повернув мене остаточно у реальність. То все сон. Лише безглуздий сон…
     День пройшов, як завжди, у приємних турботах, у спогляданні на прекрасне вируюче життя.
     Увечері, за звичкою, сіла переглядати електронну пошту. Дивна позначка біля одного листа змусила зупинитися саме на ньому. Та позначка була схожа на смайлик, посмішка якого ніби сміялась усіма зморшками на його обличчі.
     Я чула про ті листи щасливого продовження життя. Про них ніколи не говорили офіційно на телебаченні або в інтернет новинах. Але всі ми знали, що завдяки певним програмам, що вже давно ввійшли в наше життя, усім стало жити краще. Нам було відомо, що існують міста Щасливе Дитинство, Нестаріюча Зрілість, Оздоровлення до Задоволення. Певні соцслужби, які працювали з населенням за певними тестами, визначали, в який період, кого і до якого міста запросити на переселення. Репортажів чи інтерв’ю, відеоматеріалів звідти ми не отримували, але знали, що там – справжній рай. Тому будь-яка проблема нашого суспільства вирішувалась легко, швидко і по-райськи. Всі ми були впевнені, що держава нас  підтримує і знає, кому і коли збиратись до того раю.
     І ось переді мною такий лист-запрошення. Дочекалась. Чи радість, чи сум заполонили мене, я не розуміла… Спокій. Дивний спокій. Все. Відпрацювала. Пора на спочинок. Передзвонити дітям. Зібрати речі. І в дорогу…
                                                            * * *
     Тихий вечір. Я в невеличкій кімнаті. Широке вікно. Звідти на мене вдивлялось, вивчаючи свого нового мешканця, місто Старість-на-Радість. Я тепер одна з його вихованок, доньок.
     Спокій. Зупинений ритм. Монотонність. Це найперше, що вразило мене після певного періоду ейфорії. Не потрібно нікуди поспішати, ні про що переживати. Ні про кого піклуватись. Живи і насолоджуйся. Та чомусь гіркою здалася мені та насолода. Ніби в тебе все є, і ніби, водночас, нічого немає. Ніби маєш радіти, а душа мовчить. Це спершу тут так  легко, весело, безтурботно. Весь час кудись ходиш, усім цікавишся, про все розпитуєш. Усе чекаєш, що тебе ось-ось закидає хвилями щастя. Але мене накрив повний штиль.
     Щастя. Раніше вимірювала його певними досягненнями, здійсненням мрій і бажань. Вірила, що щастя – це міцне здоров’я, незгасаюча енергія, невмираюча надія, безмежне кохання, глибока любов. Але зараз почала розуміти, що це щось інше…
      Нас зробили щасливими, звільнивши від всіляких страждань і болю. Ми не бачили хворих і скалічених, тому позбулися співчуття. Не переживали втрат, не відвідували могили ( бо вони зникли з нашого життя) і тому загубили ту ниточку-пуповину, що родинно єднала покоління. Зникли неуспішні, самотні, непотрібні – і ми стали самовпевненими, самозакоханими. Ми збайдужіли. Спочатку до болю і страждань, а потім  до щастя і радості, любові й кохання, навіть до життя…
     Це нове місто повинно було прорости деревом вічного спокою у моїй душі, заповнити всі мої клітиночки медвяним настоєм задоволення. І це, мабуть, поволі і відбувалося зі мною. Але серце не поспішало стати зрадником. У ньому звучала якась мелодія, до якої я раніше ніколи не дослухалась, а зараз прагнула почути, та ніби ніяк не могла налаштувати радіохвилі душі на ту єдину сердечну радіостанцію.
     Що зі мною не так? Чому мовчить моє серце? Може, то воно так повільно вмирає…А як же жити далі без серця? А, може, я вже давно жила без нього і лише зараз зрозуміла це?
     Я відчувала себе тут самотньою. Та і додому повертатись не хотілось – там я теж нікому не потрібна. Такими зробили нас «Програма щастя». Тому попрямувала куди-небудь, даючи повну волю ногам. Нехай шукають собі потрібну стежину.
     Вечір. Я біля невеликого озера. Такого ж самотнього, як і я. Підходжу ближче. Простягаю руку до його обличчя. Від доторку воно вкривається десятками зморшок, від чого ще більше стає схожим на мене. Я заглядаю в його сині очі, шукаючи відповіді на свої запитання. Та вони розчиняються у прозорій воді й зливаються з високим небом, що спрагло п’є всі думки і душу тієї сльози райського міста.
     У якусь мить мені здалося, що я знову опинилась у тому потязі, що приснився мені напередодні від’їзду. Ось ніби знову сиджу у його сірому вагоні. Кудись їду, слухаю розмірений такт коліс. Поруч – чужі люди. За вікном – чужий краєвид. У серці – чужа тиша. Десь далеко моя зупинка. Моя кінцева станція…
     І раптом я нарешті почула пісню мого серця:

                                          Життя приходить із страждань,
                                          З надії, мрій і сподівань.

                                           Зроста у болю і в любові.
                                           В мовчанні і в палкій розмові.

                                           Щасливе серце не мовчить,
                                           А вчить заради інших жить.
                                           
     Це була не просто пісня, а поклик мого серця. Відчувши його, я зрозуміла, що потрібно щось змінити в наших душах. Необхідно розбудити байдужі серця. Інакше життя перетвориться на існування. Тому повертаюсь до міста вже зовсім іншою. Швидше! Я ще встигну! Ось я вже зриваю стоп-кран, зупиняючи маятник часу, і вистрибую з цього сірого вагону назустріч щастю. Назустріч життю!
                                                                                                                                           
    

 Чому плаче осінь?
     Мелодія суму почулася за вікном… Усе відчайдушніше й відчайдушніше стукала вона в прозорі шибки, то заливаючи їх полосами мокрого смутку, то колючи  небесними цвяшками…
   Мені схотілось у ту мить заглянути осені в очі. І я підійшла до заплаканого вікна. Ніколи не любила тих холодних осінніх дощів, але сьогодні чомусь не могла залишатись байдужою до тієї сірої картини.
     Монотонний плескіт крапель нагадував мені стукіт коліс потягу. І ось подумки я вже сиджу у розпеченому сонцем вагоні, тамую спрагу цікавістю, з якою непомітно розглядаю своїх супутників. Їдуть вони майже всі з відпочинку біля моря. Про це говорять їхні засмаглі тіла, обпечені плечі, стомлені, але задоволені обличчя. Відпочивати ж завжди добре! А море надає нашому відпочинку романтичності, яскравості, піднесеності. Особливо, якщо ти живеш далеко від того солоного дива і протягом року з нетерпінням чекаєш на зустріч із ним. А зустрівшись,  смакуєш насолоду, вдихаєш наснагу, летиш на крилах  мрій.
     Найбільше в потязі з обережністю спостерігаю чомусь саме за жіноцтвом. Так, так. За юними і розквітлими, за зухвалими і мудрими, за сумними і веселими, за щасливими і самотніми представницями жіночої статі.
     До чоловіків я залишаюсь байдужою. Не знаю чому, але саме тут, у потязі, вони нічим особливим не вирізнялись: лише спали та їли. Сірі обличчя не відображали ніяких емоцій. Тому й привертали вони до себе увагу лише своїми занедбаними шкарпетками чи важким запахом цигарок. Сонні, стомлені, вони зараз дозволяли собі розслабитись і залишитись самими собою. Лише одного разу мене зацікавив чоловік, якого їло поглядом піввагона жінок. Статний, широкоплечий. Його живий погляд не зупинявся на жодній пасажирці, що дуже дратувало декотрих із них. Та як змінилась їхня реакція і ставлення до цього красеня, коли він в черговий раз ішов, ведучи попід руки сина-інваліда. Лише йому приділяв свою увагу. Лише його зігрівав своїм теплим поглядом. Лише ним дихав. Лише йому дарував надію на хороші зміни, на які так сподівався хлопчик. Мабуть, до столиці вони їхали не зі спогадами про море, а з надією на одужання.
     Жінки та дівчата, кожна по-своєму розцінивши побачене, швидко переключились на своє  «вагонне життя», від якого не можна було відірвати погляду. Адже всі вони й у цьому просторі між тим, що було,  і тим, що буде, залишались актрисами, готовими в будь-яку хвилину до зйомки в будь-якому фільмі. Мабуть, сонце віддає їм свою енергію, а море переповнює хвилями їхні емоції та почуття.
     Молода засмагла жінка поверталася додому разом із малим сином. Той був таким вже непосидою: весь час то шукав кульку, яка невідомим чином опинялась під ногами чи полицями пасажирів, то щось вигадував, то ставив матері запитання, на які не завжди можна було швидко знайти відповідь. Аби поруч був батько, він би, мабуть, відповів би на всі його запитання. Але його поруч чомусь не було… Та молода мати була уважною до свого «живчика». І їм, мабуть, добре було удвох.
     Ось непосида випросив у мами аркуш із зошита і став складати з нього літачка. Зараз, напевне, запустить його комусь на полицю! Та малий обережно тримав його в руках, не відпускаючи від себе. І раптом сказав: «Мамо, я виросту і зроблю справжній літак. І полечу на ньому до татка…» Мати підняла швидко очі і нічого не відповіла. Тільки під віями ніби блиснула крапля далекого моря.
     У сусідньому купе довго лежала і не підводилась вродлива жінка, як кажуть, бальзаківського віку. Вона ніби була не тут, а десь далеко за межами потягу, який летів назустріч іншому життю. Про що вона думає? Про що сумує? Очевидно, прощається подумки із останнім курортним романом. Адже все колись закінчується. І надії зустріти кохання саме там, на морі, часто руйнуються. А морська піна назавжди змиває пісочні мрії, не залишаючи від них і сліду.
     Сумна леді кілька разів брала до рук мобільний телефон. Прикладала його до вуха. Але потім чомусь вимикала, клала під подушку і продовжувала міряти поглядом далеке невідоме. Раптом сльози одна за одною полились із синіх великих очей. Жінка тихо витирала їх і не поспішала складати постіль, хоча потяг впевнено наближався до пункту призначення. І вже майже під’їжджаючи до вокзалу, вона взяла мобільний телефон, набрала швидко якийсь номер і тихо сказала: «Я вже скоро буду на місці. Приїду прямо на цвинтар. Чекайте мене там». І знову сльози забриніли в її очах.
     Мені стало ніяково від своїх попередніх фантазій. Яке море? Який курортний роман? Ця незнайомка поспішає провести рідну чи близьку людину в останню путь. Долає сотні кілометрів. Щоб ще хоч раз побачити її. І мабуть, там, на цвинтарі, її чекає море – море солоних сліз…
     Такі різні, такі непередбачувані ми, жінки. Сміємось там, де треба плакати. Плачемо, коли ніхто не розуміє причину тих сліз. Ковтаємо сльози від кохання. П’ємо розпач, змішаний зі слізним коктейлем. Плачемо, коли втрачаємо. Плачемо, коли народжуємо.  Плачемо від щастя і радості. Плачемо, навіть коли очі залишаються сухими.
     Згадую сльози літньої жінки, яка ділилась зі мною життєвими проблемами, до яких ще й додались негаразди зі здоров’ям. Хотілось утішити її. Тому почала заспокоювати співбесідницю словами: «Не треба сліз! Ми, жінки, повинні бути сильними». А вона відповіла: «Не сильними, а щасливими!»
     Дощ за вікном так і не вщухав. Я дивилась на нього і не могла ніяк збагнути: «Чому плаче осінь? »
     
                                                          


                                                     Дружба, подарована морем
     Нарешті я дочекалась літа. З якою насолодою   купалась у його промінні, з якою ніжністю огортала себе його теплом, з якою радістю розчинялась у його блакитному небі! А ще не могла дочекатись щорічної відпустки, яка випустить мене, мов пташку, із клітки буденного життя і занесе аж на край синього моря.
     Я люблю море. Мені солодко від його солонцюватої ніжності. Мені тепло від його мокрої прохолоди.
     А неповторні ранки моря! Я, мій коханий чоловік і море. Що ще потрібно для щастя? Звичайно, дві філіжанки кави: для мене і нього. Ми сидимо один навпроти одного, очі в очі, між нами – легкий кавовий аромат, мов шоколадний поцілунок. У такі хвилини наші слова ніжно торкаються одне одного, ловлять посмішку, підморгують таємниче… Спілкування перетворюється на єднання душ, сердець і уже давно сплетених міцно доль.
     Сьогодні, прокинувшись раніше, ніж звичайно, вирішила внести в нашу кавову церемонію якоїсь незвичайності. Тому, ще не знаючи, що саме шукаю, пішла берегом моря. Через деякий час мою увагу привернула красива картина: майже біля самого моря стояв невеличкий розкладний стіл, два стільчики, на одному з яких сиділа вродлива жіночка. На вигляд вона була старшою від мене. Але я б навіть не наважилась назвати її жінкою літнього віку, така вона була гарна, охайна, мініатюрна. На столику стояли дві чашечки, які переповнювали все довкола оксамитовим ароматом кави. Я зразу згадала свого коханого, який вже, мабуть, прокинувся і чекав на мене. Але щось не відпускало мене від того рідного чужого аромату.
     Я продовжувала спостерігати за незнайомкою. Здавалось, ще мить, і повинен прийти той, з ким вона порине у кавову насолоду. Та нікого не було… Ось заграло ніжними кольорами  небо! І повільно-сонно почало підніматись над безмежним прозорим морем сонце. У цю саму мить жінка піднесла до вуст філіжанку кави і повільно почала насолоджуватись нею. Друга філіжанка лишилась самотньою…
     Мабуть, потрібно було вже повертатись, але щось змусило мене відкинути несміливість і невпевненість. Я підійшла, привіталась. Не знаю як, але ми одразу знайшли спільну мову. Розмова лилася сама собою, як кава, якою пригощала мене співрозмовниця. Під час нашого  спілкування я бачила, як блищали очі жінки, як радісно посміхались її вуста. Вітер грався її коротким волоссям, сонце ніжно заглядало їй в очі. Я розуміла, що ця розмова приємна для нас обох. Ніби говорили звичайні слова, фрази. Але я набагато більше могла зрозуміти із почутого. Бо очі співрозмовниці видавали її внутрішні переживання, брови в якусь мить могли надати одному слову такої важливості, руки виказували темперамент, усмішка – щирість. Здавалось, ми уже знали одна одну дуже давно…
     Чоловік із цікавістю слухав мене. Його вразила ця дивна історія про жінку, яка чекає сходу сонця, щоб разом із ним випити кави. Раніше це вона робила із коханою людиною. А після смерті чоловіка так і не змогла позбутися цієї звички. Тому саме тут і знайшла вона рідне серцю єднання –  СОНЦЕ і МОРЕ: сонце було таким же теплим, ніжним, інколи розпеченим, інколи захмарним, а море нашіптувало їй ніжні слова-перлини, наспівувало рідну мелодію, або раптом затихало і легко зітхало, так само, як і її рідна, мила серцю людина.
     Мала моя нова знайома сина, вже дорослого, самостійного. Він і сам уже був татком для свого непосидючого Юрка. Але після смерті чоловіка стосунки із сином чомусь стали прохолодними. З кожним днем син все далі і далі віддалявся від матері. Материнське серце розривалось на шматочки, пташкою виспівувало ніжні сумні пісні. Душа не знаходила собі місця і так і хотіла вирватись із мороку переживань. У чому її провина? У тому що намагалась, але так і не змогла врятувати життя чоловіку? Кричала, благала лікарів, молила Господа Бога! І ніби спочатку вдалося вирвати згасаюче життя з-під крил смерті. Але  то було ненадовго. До лікарні не змогли довезти жевріючий вогник, і він тихо згас…
     Ті ранкові зустрічі непомітно зближували нас. Ми вже зустрічались не як нові знайомі, а як давні подруги. Із сходом сонця ми ставали свідками народження нового дня. І нової дружби.
     Наступного ранку ми вже вдвох із чоловіком приєднаєдналися до тієї самотньої жінки. Ми разом нанизували, мов намисто, ковтки кави, між якими звучали слова, слова, слова… Це було приємне спілкування, яке поєднало наші інтереси, переконання, спогади, мрії…
     Самотність – це жахливе почуття. Інколи вона приходить до нас ненадовго, а інколи приростає до нашого серця і живиться його стражданнями. Вона руйнує душу, відбирає впевненість, знебарвлює весь світ навколо тебе. Ти відчуваєш себе непотрібним, безпомічним. І як важливо не залишатись байдужим до чужої самотності. Один привітний погляд, добре слово можуть знищити ті тенета самоти. А чуйне серце, відкрита душа допоможуть відшукати і споріднену душу, і приємного співрозмовника, і навіть нового товариша.
     Дружба – то велика сила. Інколи ми шукаємо її все життя і не знаходимо. А вона загадково візьме і з’явиться, як яскраве сонце над безмежним морем.
     Море вже давно видихнуло свій останній теплий подих, горизонт ковтнув згасаюче сонце, небо виплеснуло на свою чорноту безліч зірок… А ми сиділи, не помічаючи, що ранок давно вже лишився десь за лінією моря і горизонту. Що недопита кава давно заснула на дні наших філіжанок. Ми говорили і мовчали. Сперечались і погоджувались. Раділи і страждали.
  Я не знаю, як складуться надалі наші стосунки із тією жінкою, зустріч із якою нам подарувало море. Але я завжди вважатиму її однією із моїх подруг. І вона, мабуть, мене теж.
                                                                                                                                                 
     



                    
ПОЕЗІЯ
 ЗИМОВИЙ ДОЩ
Зимовий дощ спада на сніг.
І сіро навкруги.
Намокли вікна і поріг –
Заплакали боги.

І хвіртка більше не скрипить
(Залив-бо дощ той скрип),
І стежка мерзла тихо спить
(Бо в очі сніг налип).

Спада на нас зими сльоза,
Несе журбу душі.
Далеко ще від нас весна…
Чому ж ідуть дощі?


 ОСІНЬ
Мене накрила з головою осінь
Своєю хвилею дощів.
І лиш єдиний сонця промінь
До мене просочитися зумів.

Сушив він сльози водоспадів
І випікав струмки думок.
Багно в душі вологе зрадив
І зачинив все на замок.

Тепер мене накрила осінь
Ласкавим сонячним теплом.
І не боюсь тепер я зовсім
Зійти на дощовий паром. 

 НЕСМІЛИВА ОСІНЬ
Вдихнула осінь літній спогад,
Відчула лагідне тепло.
І відвела холодний погляд,
Бо добре так ще не було.

Цей дощ жовтневий зовсім інший –
Така м’яка його вологість.
Він чистий, щирий, ніжний.
Й забула осінь про жіночу гордість.

Закохана в чуже, незвичне,
Вона вже місця не знаходить.
На допомогу холод кличе,
А він чомусь все не приходить.

Розгублена, не має ради.
Збентежена, чека чогось.
В собі шукає вона вади
І те, що ще не відбулось.

І осінь ніби оніміла.
Насмілитись на вчинок не змогла.
Та враз лавиною найшла холодна злива
І літній спогад той знесла.



ЧІПЛЯЛАСЬ ОСІНЬ…
Чіплялась осінь краплею дощу
За посіріле і холодне небо.
Ховалася під листям у траву,
Відчувши у собі таку потребу.

Тулилася до яблука в снігу…
Та падала із ним, мов з неба.
І втратила бажання і снагу
Боротись. Значить, так і треба…

Замерзли руки від тривог,
І заніміли губи.
І, мабуть, знає тільки Бог,
Що далі з нею буде.

Намерзлася донесхочу.
Їй снився чай із медом.
Чіплялась осінь краплею дощу
За вже зимове небо. 

А Я МИЛУЮСЬ…
Вже намочила осінь ноги
І згіркла у сумних димах.
І бути гарною не має змоги,
Тому й печаль  в її очах.

Шепоче вітер, що вона вродлива,
Прозорою лиш стала та краса.
Був дощ – тепер холодна злива
В душі рудоволоски не згаса.

Вже павутинками гілки чорніють,
Зірки яскравіше блищать.
Від холоду річки рябіють,
І журавлі у вирії кричать.

Проходять дні. І відлітає осінь
У край тепла і золотих дощів.
А я милуюсь нею й досі,
Бо час красу її змінити не зумів.


ДУША НЕ СТАРІЄ
Душа ніколи не старіє,
Вона сміється, молода.
Старіти навіть і не мріє,
І впевнена її хода.

Душа на витівки готова,
Які б зробили ви колись.
Та стримують її роки-підкови
І не дають стрибнути ввись.

Біля дзеркал душа не стане
Свій вигляд пильно розглядать.
Лиш посміхнеться їм лукаво,
Бо не цікаво їй це знать.

А ми переживаєм зрілість,
І першу старість, і похилий вік.
І не надіємось на милість –
Як та душа, ніколи не старіть.

      ЙОГО БАЖАННЯ
Раніше слухала думок бажання,
А зараз зверху шепіт я ловлю.
І налаштовую антени спозарання
На хвилю неіснуючу одну.

Слова летять рядочком рівним,
А інколи – клубком словес.
І я не знаю, що є спільним
Зі мною й словом із небес.

Та ручка ловить хвилю з неба
І строчить, пише ноти слів.
Не знаю, чи писать так треба,
Та, мабуть, ВІН цього хотів.

       НЕ МОЖНА…
Немає в ночі сонячного світла,
Немає в неба глибини морів,
І не пасує чорному палітра,
І не чекає озеро штормів.

В усьому має бути те, що має.
Гармонія веде всіх в унісон.
Непотріб пам’ять все стирає,
А мрії викрадає сон.

Не може нездійсненне та й здійсниться.
Не може час спинитися на мить.
Не можна в цьому світі залишиться,
Бо тлінне все… І це чомусь болить…

МОЄМУ КОХАНОМУ
П’ю твої уста в поцілунку,
Насолоджуюсь життям.
Все по вищому ґатунку
Між минулим й майбуттям.

П’ю очей твоїх проміння,
Погляд лагідно-сумний.
П’ю душі легке цвітіння
Й задоволена: ти мій!

Мій! І сонце завжди світить.
Мій! І спокій в серці аж до дна.
Тільки мій! І можу випить
Тільки я тебе одна!

ПАЛКЕ КОХАННЯ
А я ще у тебе закохана,
Уста твої ніжно цілую.
Тобою все так же захоплена,
Кохання мелодію чую.

Кружляють мене ніжні спогади,
Чарують щоденні сюрпризи,
Бентежать хвилюючі погляди,
Не стомлюють долі репризи.

Ти поруч – і щастю всміхаюся.
Ти є – і я обіймаю любов.
Не знала, що так закохаюся,
Що в жилах кипітиме кров!

   Зелені очі

Дививсь зеленими очима
Будинок на життя людей.
Ховав у себе за дверима
Думки покинутих дітей.

Б’ють вікна знаки запитання:
“Чому я не такий, як всі?”
Чекають часу там бажання,
Блукають мрії уві сні.

Виходять сонце, місяць, зорі
На подіум там повсякчас.
Там навіть місце є любові
Й до щастя дивний перелаз.

Та не квітують там цілунки,
Обійми розриває біль.
Там зовсім інше все: стосунки,
Бажання, мрії, навіть ціль.

Там ранок теплий, та не ніжний.
Там дощ рясний, що аж до сліз.
Дитячий погляд – згусток сніжний.
Полин все заглушив там скрізь…

Думки вже стихли неохоче,
Приспали марево страждань.
І тільки ті зелені очі
Руйнують спокій без вагань.


ВІЧНІ ПОЧУТТЯ І БАЖАННЯ

Шаленіло від щастя кохання
І тремтіло в спокусі надій.
Жартівливо купалось в бажаннях,
Запікалось від сонячних мрій.

З часом в цвіті вишневім лиш грілось,
Засмагало в ранковій красі.
Ще кричати та бігти хотілось,
Та вже очі чомусь у росі.

І кохання сховалось у морі,
У спокійних холодних пісках.
Почуття всі тримає в покорі,
Контролює їх подих в думках…

Зрілість стримує віжки кохання,
Старість стишує хід тих колес.
Та не вмруть почуття і бажання,
Що здіймають нас всіх до небес!

НЕЗВІДАНА ДОРОГА

Це нам здається, що плануєм,
І вірим свято, що живем.
Насправді – ми стежки будуєм,
Якими по життю ідем.

Стежки зливаються в дорогу,
Яка в незвідане веде –
В реальність, сон, пересторогу,
Де вороття нема ніде.

Нема спочинку в тій дорозі,
Зупинки теж чомусь нема.
Зате є місце там тривозі,
Зате там мрія ожива.

Думки блукають вечорами,
Надія вранці всіх віта.
Дитинство догори ногами
Біжить. А старість зустріча.
Живуть там разом гнів і радість,
Веселий сміх і сум гіркий.
Сміється вслід усім там заздрість,
Любов – цілунок шле палкий.

Життя в дорозі все єднає,
Все змішує, мов асорті.
І тільки доля наша знає,
Що нас чекає у  путі.


МАМИНІ СТЕЖИНИ

Стежини, стежечки
На обличчі у мами.
Зморшки-мережечки
Так з’явилися рано.

Дороги близенькі
І на чолі, і на шиї.
Складочки рідненькі,
Що так серцю милі.

Люблю ті лінії,
На стежинки схожії.
Нічим не зміряні,
Ніким не схожені.


ДОРОГИ

Стелиться дорога, стелиться
Білим вишиваним рушником
Тим, в чиїй душі оселиться
Пісня, що ночує за вікном.

А камінням загаптовано
Тих дороги, хто несе нам біль.
В кого серце з криги зроблено.
Ну, а душу вже поїла міль.


СВОЯ ДОРОГА

День зайшов, не помічений мною.
Сів до столу в кутку під вікном:
Хотів чаю з добром чи бідою –
Пригостила його я вином,

Що настояла в пахощах вітру,
На солодких замріяних снах,
Розмішавши в нім пісні палітру
І високість, що є в небесах.

Те вино додало насолоди,
Заплело кружевами думки
І сп’янило неспокій, незгоди,
Віднесло їх в обман і чутки.

Захмеліли гіркі всі тривоги,
І всміхнулася дивно душа:
“Дні щодня нам встеляють дороги.
Я свою лиш сьогодні знайшла!




 СОЛОНІ ДУМКИ
Приховать не можу моря у душі.
Хоч вона безмежна, сіль псує вірші.
Виїдає рими, роз’їда слова.
Солонцює серце – розпач ожива.

Дихаю тим морем – солоно мені.
Я скупаюсь в сумі, ніби у вині.
Обітрусь думками, витканих з надій.
І чекати буду кращих змін-подій.

Так люблю я море! Хвилі його теж.
Бо воно солоне, бо воно без меж.
Тільки хай не буде солоно в душі,
Щоб були солодкі всі мої вірші!

Немає коментарів:

Дописати коментар